Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 126

126

На якусь секунду Імар сторопів, потім схопився на ноги, прожогом кинувся до дверей і рвучко розчахнув їх. На щастя, передпокій був порожній. Ґвардійці стояли на варті аж у коридорі, а камердинер перебував у іншій кімнаті. Зачувши стукіт дверей, він квапливо прибіг до короля.

— Так, государю?

— Ні, нічого, — відповів Імар. — Мені просто почулося. Повертайся до своїх справ.

— Слухаюсь, государю. — Слуга вклонився і вийшов.

А Імар зачинив двері кабінету й докірливо мовив:

— Більше так не жартуй, Елвен. Якби хтось тебе почув… що тоді я мав робити? Вбити безневинну людину?

Дівчина силувано всміхнулася:

— Я зовсім не жартую. І ти це розумієш, просто даєш мені можливість відмовитися від своїх слів. Проте я не відмовлюсь. Можеш не боятися, що нас підслухають. Я за цим стежу.

— Стежиш? — спантеличено перепитав Імар. — Як?

У відповідь Елвен мовчки простягла руку в напрямку стола. Срібний свічник, що там стояв, повільно піднявся в повітря і, перелетівши через пів кімнати, сам вклався в її долоню.

— Я могла б вигадати якусь ефектнішу демонстрацію моєї сили, — сказала вона, підвівшись із крісла й поставивши свічник на камінну полицю, — але не хотіла тебе лякати… Та, бачу, все одно налякала. Маю надію, не до такої міри, щоб ти покликав варту.

— Я б нізащо… ніколи… — промимрив геть очманілий Імар. — Диве милостивий! Отже, ти… ти…

— Так, я чаклунка, — незворушно підтвердила Елвен. Вірніше, як збагнув за мить король, вона лише вдавала з себе незворушну, а насправді дуже хвилювалася, про що свідчило дрібне тремтіння її губ. — І сьогодні вночі я вперше застосувала чари для вбивства. Не скажу, що це було легко.

Імар знову кинув сторожкий погляд на двері. Попри запевнення Елвен, він увесь аж холонув від страху, що їхню розмову можуть почути.

— І давно ти… ну, цього… вмієш чаклувати?

— Та вже давненько. З восьми років.

— О, ні… — простогнав Імар, підійшов до стільця й важко опустився на нього. — Твої батьки про це знають?

— Ні, не знають, — похитала головою Елвен, продовжуючи стояти перед ним. — Я їм нічого не сказала.

— Боялася, що віддадуть тебе поборникам?

— Ну, тато мене б точно не зрадив. А мама… вона надто побожна. З мого боку було б жорстоко піддавати її такому випробуванню, змушувати робити вибір між любов’ю до дочки і вірністю своїм реліґійним переконанням.

— Ти думала так у вісім років? — недовірливо запитав Імар.

— Звісно, ні. Це слова майстра Шовара.

— То він знає про тебе?!

Дівчина ствердно кивнула:

— Він чаклун. І мій учитель.

На цю звістку Імар лише тихо зітхнув.

— А я ще шкодував, що не маю на службі чаклуна. Тепер, мабуть, мені варто шкодувати, що не найняв майстра Шовара раніше. Якби п’ять років тому він був головним медиком… усе б склалось інакше.

Елвен нарешті сіла в крісло.

— Майстер Шовар міг би вилікувати твою дружину. Ще в молодості йому поталанило якимсь дивом роздобути справжній, хоч і дуже старий, підручник з маґічної медицини. Він навчався за ним і досконало володіє лікувальними чарами, проте через Броґанову заборону не мав змоги навіть наблизитися до Ґрайне. Ну, а я… на жаль, тоді я геть не вміла лікувати. І пронести приготовлене майстром зілля під виглядом гостинців ніяк не вдавалося — варта щоразу їх забирала. Врешті-решт я знайшла спосіб дати Ґрайне ліки, але вони вже нічим їй не зарадили, хвороба зайшла надто далеко. Я плакала від безсилої люті й заприсяглася собі, що Броґан неодмінно за все поплатиться. Цієї ночі я виконала свою обітницю — і перш ніж убити його, сказала, за що він помирає. Попервах він поводився зухвало, проклинав мене, навіть погрожував, але під кінець, зазирнувши смерті в очі, злякався, розгубив усю свою святенницьку пиху і став благати мене про милосердя.

Відтак між ними запала мовчанка. Імар дивився на Елвен і досі не міг повірити, що вона чаклунка. Попри все своє вільнодумство, він почував панічний страх перед чарами і мимоволі, за вкоріненою змалку звичкою, уявляв чаклунів жорстокими та бездушними нелюдами. А Елвен аж ніяк не вписувалась у цей образ, дарма що безсоромно зізналася в убивстві й не виказувала ні найменшого каяття за свій учинок. Тут Імар не міг її засуджувати, бо й сам пристрасно жадав дядькової смерті і вже давно втратив лік планам помсти, що їх розробив за ці п’ять років, але не наважився здійснити. А от Елвен наважилась — і цим засвідчила, що вона хоробріша, рішучіша за нього…

— Тебе ніхто не помітив?

— Ні, — впевнено відповіла вона. — Про це не турбуйся. Жодна душа не бачила, як я заходила до Броґанових покоїв. Так само ніхто не бачив мене в коридорах. А слуги переконані, що цієї ночі я взагалі не залишала своєї кімнати.

— Все одно будь насторожі, — попередив Імар. — Особливо з майстром Ґарваном. Він до біса проникливий, бачить людей наскрізь.

— Знаю. Але з ним ніяких проблем. Ґарван був зі мною, коли я розбиралася з Броґаном, і пильнував, щоб ніхто мені не завадив. Він теж чаклун.

Від несподіванки Імар зайшовся кашлем.

— І він?.. Та скільки ж вас?!

— Лише ми троє в усьому Ханґовані. Ще Ґарван знайшов був двох малих хлопчаків з чаклунським хистом і подбав про те, щоб вони переїхали на Абрад. А одного разу зустрів на Ринковій площі молоду чаклунку, проте вона, відчувши його маґію, налякалась і втекла. Розшукати її не вдалося. Мабуть, бідолашна жінка чкурнула геть із міста.

— Схоже, що так, — погодився Імар, якому відразу згадався лист Бренан аб Ґрифида, де той, серед іншого, розповідав про свою єдину зустріч із чаклуном на Лахліні. Виявивши в чоловікові, що проходив повз нього вулицею, маґічну силу, хлопець мало не зомлів від страху. Найперше йому спало на думку, що поборники вже викрили цього чаклуна і тепер стежили за ним у сподіванні спіймати ще когось. Певно, й та чаклунка, зустрівши Ґарвана аб Малаха, подумала так само…

126