Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 150

150

Фейлан кивнув:

— Тепер усе зрозуміло. А я був вирішив, що Йорверт затіяв свою власну гру, бо він і словом не згадав про доручення Володаря. А треба визнати, задум гарний — хай відьми думають, що ми зацікавилися відьмаком, нехай сушать собі голови, для чого це нам потрібно.

Кіннан аб Мадоґ запитливо глянув на нього:

— Ти про що?

Вислухавши Фейланову розповідь про інсценування спроби викрадення відьмачих кузин, він похитав головою:

— Не знаю, що там робить Йорверт, але нас це точно не стосується. Коли я востаннє спілкувався з Ан Нувіном, мені ясно дали зрозуміти, що в Йорверта інше завдання, яке жодним чином не перетинається з нашим. А я маю зібрати нове темне коло — і хочу, щоб ви з Нейлом стали моїми помічниками.

Нейл аб Ільсвин, асистент на кафедрі філософії Кованхарського Університету, донедавна був одним з підлеглих Ярлаха аб Конала і брав участь у спробі захоплення Ейрін вер Ґледіс. Він належав до сімки обраних, яким було дозволено доступ до Тиндаяру.

— А що Колвин і Евріґ? — запитав Фейлан. — Чи вони з Йорвертом?

Кіннан спохмурнів.

— Обоє загинули. Вірніше, Евріґа вбито, а Колвина впокорено.

Незважаючи на спеку, що панувала на острові, Фейланові зненацька стало зимно. Він не стримався й мерзлякувато пощулився.

— Відьми їх викрили?

— Схоже, що так. Або ж вони мали дурість попастися на чомусь іншому.

— І як це сталося?

— Подробиць не знаю. Мені відомо лише, що Евріґ був у Манхайні, гостював у Колвина, коли на них напали. А в Кованхарі взагалі не чули про цю пригоду, відьми все приховали і вже цілий тиждень лицемірно ведуть пошуки Евріґа через його раптове зникнення.

— І ти досі не втік? — щиро здивувався Фейлан. — Не боїшся, що й по тебе прийдуть?

— Демон запевнив мене, що ні Евріґ, ні Колвин нікого не виказали.

Фейлан насилу стримав скептичну посмішку. Він був прихильником теорії, запропонованої ще великим Ірданом аб Бріном, відповідно до якої сім сторіч пекельних мук є не штучним випробуванням перед утіленням у демона, а об’єктивним природним процесом трансформації людської душі в демонічну сутність. На переконання Ірдана, цей процес розпочинається тієї ж миті, щойно душа потрапляє до Ан Нувіну, і супроводжується повним потьмаренням свідомості. Із творів чорних чаклунів минулого Фейлан знав, що демони аж навісніли, коли з ними заводили про це мову, тому сам не наважувався ставити такі питання, але був цілковито певен, що протягом принаймні перших десятиліть (а може, й століть) перебування в Ан Нувіні нові душі знаходяться в нестямному стані. Тож демон, із яким розмовляв Кіннан, не міг достеменно знати, що насправді трапилося з Евріґом аб Ферхаром та Колвином аб Девлахом…

— Отже, нас залишилося четверо, — підсумував Фейлан. — А якщо не рахувати Йорверта, то троє. — І це добре, додав про себе. Йорверт йому ніколи не подобався, і він не міг збагнути, що Ярлах знайшов у цьому навіженому юнакові. — Ти вже вирішив, кого ще залучити?

— Маю на оці кілька кандидатур. Нейл також запропонував своїх знайомих, і того самого я чекаю від тебе. А потім разом виберемо з них трьох найгідніших.

— Чому трьох? Чому не чотирьох? — запитав Фейлан. Як правило, чаклуни утворювали темні кола із семи осіб, за кількістю янголів, що стали на бік Китрайла, коли той кинув виклик Дивові. Втім, на Фейланову думку, це була лише красива леґенда… — Чи один уже є?

— Не один, а одна. Чаклунка, рекомендована Ан Нувіном.

Фейлан байдуже знизав плечима. На відміну від більшості чорних, він не мав упередження щодо жінок, хоч і вважав, що їм не місце у Братстві — бо на те воно й називалося Братством.

— І хто ж вона така?

— Її імені демон не назвав. Дозволив їй зберегти інкоґніто. Сьогодні вночі ми зустрінемося з нею в Тиндаярі. Тоді ви всі й присягнете мені.

— Просто в Тиндаярі? — здивувався Фейлан. — Я розумію, ти хочеш, щоб усе було похмуро й урочисто. Але ж ми там ні дідька не побачимо.

— Так треба. Бо чаклунка хоче приховати не лише ім’я, а й своє обличчя.

— Ого! І з чого б така таємничість?

— Вона мешкає на Тір Мінегані, працює на відьом, — пояснив Кіннан. — Скільки саме, демон не сказав, але довго — більше десяти років.

На цю звістку Фейлан аж отетерів і втупився в свого співрозмовника недовірливим поглядом. Протягом останніх двох століть усі спроби Братства заслати на Тір Мінеган шпигунів зазнавали невдачі, їх швидко викривали — щонайдовше за місяць-другий. А тут з’ясувалося, що вже понад десять років у відьомській твердині перебуває чорна чаклунка. І мало того, належить до їхніх слуг!

— Неймовірно. Просто неймовірно… — похитав головою Фейлан. — Я схиляюся перед відважністю цієї жінки. І захоплююся прозірливістю чаклуна, що обрав її для цієї місії. Не здивуюсь, якщо то був Ярлах.

— Ні, не Ярлах. Ця чаклунка прийняла темну енерґію вже на Тір Мінегані. Формально вона не належить до Братства і підзвітна безпосередньо Ан Нувінові. Досі ніхто з наших про неї не знав, ми перші. Це вияв високої довіри до нас.

— Так, розумію, — повільно мовив Фейлан. — І можу зробити з цього висновок, що наразі не йдеться про банальне вбивство Ейрін вер Ґледіс. Тоді б наша участь не знадобилася.

— Атож, — підтвердив Кіннан. — Демон віддав чіткий наказ захопити її живою. Це навіть не обговорюється. Саме тому мені потрібна твоя світла голова.

„Добре, що ти це визнаєш,“ — подумав Фейлан, улещений його словами. — „Бо інакше нам було б важко співпрацювати.“

150