Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 17

— І не потрапив би, — заспокоїв його лісник. — Тобі просто довелося б відшкодувати завдані збитки — або грошима, або роботою. Наша пані не кидає за ґрати всіх поспіль, а приберігає таке покарання для справжніх браконьєрів. Правда, лише найвідчайдушніші з них ризикують потикатися сюди, а решта воліє обходити Кил Морґанах десятою дорогою.

— Кил Морґанах? — перепитав Бренан. — Він десь тут, поблизу?

— Ти вже в ньому, хлопче, — сказав чоловік. — Цей ліс називається Кил Морґанах. Він є власністю леді Ґвенет вер Меган, у якої я маю честь служити.

Від несподіванки Бренан закляк з роззявленим ротом. Меган — жіноче ім’я, а навіть найостанніший байстрюк не стане називати себе по матері, тим більше знатна пані. Якщо людина не знає свого батька, то послуговується іменем діда або іншого родича чоловічої статі, і лише кілька сот жінок на всьому Абраді становлять виняток із цього правила. Вони…

— То леді Ґвенет відьма?

— Саме так. Вона вже півтора року хазяйнує на цій землі. Тому браконьєри й оминають Кил Морґанах, бояться її гніву. Дивно, що ти нічого про це не чув. Хоча, судячи з вимови, ти не тутешній. Звідки, якщо не секрет?

— З північного сходу, — ухильно відповів Бренан, і нехай співрозмовник розуміє як хоче: чи то йдеться про північний схід Катерлаху, чи всього Абраду. — До речі, мене звати Бренан аб Ґрифид.

— А я Киран аб Ґілрі, — навзаєм представився лісник.

— Радий познайомитися, майстре Киране. Отже, ви не заперечуєте, щоб я вполював собі на вечерю кролика?

— Хоч і десяток кроликів, — недбало знизав плечима Киран аб Ґілрі. — Та правду кажучи, я трохи здивований. Завжди вважав, що всі чаклуни люди грошовиті, у подорожах винаймають собі найкращі кімнати в трактирах, а не ночують просто неба, полюючи на дрібну дичину. В крайньому разі, ти міг би напроситися на гостину до якогось заможного селянина, а там завжди знайдеться, чим відплатити — або вигнати мишей з льоху, або очистити воду в колодязі, або ж накласти на збіжжя чари проти шкідників. Утім, ти ще молодий, мабуть, тільки навчаєшся…

— Гроші я маю, — квапливо сказав Бренан. — І непогано заробляю чаклуванням. Проте сьогодні невдало склалися обставини. Коли я проминав останнє село, було ще зарано зупинятися на ночівлю. — Він, звичайно, не став пояснювати, що не зупинився в тому селі передовсім через присутність іншого чаклуна. — Там я лише запитав дорогу до Кил Морґанаху. Був певен, що це місто або містечко.

Лісник кивнув:

— Тепер зрозуміло. Сплутати „кил“ і „кіл“ неважко. Щоб ти знав, у нас іще частенько кажуть „кил“. Старою мовою це означає „ліс“.

— Я знаю. Просто не подумав про це. Зі слів тієї ворожки в мене склалося враження… — Бренан кілька секунд повагався, та все ж пояснив: — У Торфайні я звернувся за порадою до однієї чаклунки-провидиці. Вона наворожила, що відповіді я знайду на півдні Катерлаху, в Кил Морґанасі. Мені почулося „кіл“, тому я й подумати не міг, що ворожка говорила про ліс.

— Або про господиню цього лісу, — зауважив майстер Киран. Він виявився людиною вельми делікатною і не став розпитувати, які саме відповіді шукає Бренан. — Навряд чи це просто збіг, що ворожка надіслала тебе в місцину, де мешкає відьма.

— Авжеж, — із зітханням погодився Бренан. У нього зародилася така підозра тієї ж миті, як він почув від лісника про леді Ґвенет вер Меган. Та й ворожка найперше порадила йому звернутися до відьом, а вже потім додала, що також він може поїхати в Кил Морґанах. Бренан обрав останнє, бо не дуже хотів мати справу з відьмами. Проте долі не минути — раз йому судилося зустрітись із відьмою, то хоч так, хоч інак, а це станеться…

Тим часом Киран аб Ґілрі поглянув у небо й сказав:

— Засвітло ти вже не встигнеш доїхати до садиби леді Ґвенет, це аж на іншому краю лісу. Можеш лишитися тут і полювати на кролика, а можеш скористатися моєю скромною гостинністю — я мешкаю неподалік. Моя хатина, звісно, не панські хороми, проте місце для тебе знайдеться. І розкішного бенкету на вечерю не обіцяю, але їжі буде вдосталь, напхаєшся до пуза.

— Красно дякую, майстре, — шанобливо сказав Бренан. — Я радо приймаю ваше запрошення і відплачу вам, чим зможу. І мишей, якщо знадобиться, прожену, і…

— Ні, хлопче, не треба, — з усмішкою урвав його лісник. — Про мишей і все таке інше дбає леді Ґвенет. Вона дуже турботлива пані, при кожній зустрічі питає, чи маю якісь проблеми. І нічого приховати від неї не вдається — бачить людей наскрізь. Одне слово, відьма… Гм. А як захочеш віддячити за харч та ночівлю, просто розваж моїх менших дітей своїми чаклунськими штучками. Ти ж, мабуть, знаєш бодай кілька фокусів?

Бренан ствердно кивнув, підхопив з трави свої торби з речами і закинув їх на круп коня. Він вирішив не говорити, що заробляє на життя переважно не корисними послугами, а саме чарівничими фокусами, які вдавались йому на диво добре і особливо подобалися сільським дітлахам, що були не такі розбещені, як міські, постійною присутністю чаклунів. Це була одна з причин, чому він, подорожуючи впродовж останнього року по Північному Абраду, здебільшого оминав великі міста. Утім, це була не головна причина…

Менш ніж за півгодини неквапної їзди вони дісталися до лісникової оселі, розташованої в мальовничій місцевості поблизу лісового озера. Як з’ясувалося, майстер Киран трохи прибіднявся, називаючи свій дім просто хатиною. Це був величенький двоповерховий будинок, споруджений з міцної дубової деревини, із заскленими вікнами і череп’яним дахом. Та й родину Киран аб Ґілрі мав чималу: дружину, стареньку матір, дев’ятьох дітей, двох невісток — жінок найстарших синів, і трирічну онуку. Отож, коли всі зібралися на вечерю, то в просторій світлиці, що займала майже половину першого поверху, стало дуже гамірно і мало не тісно.