Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 7

Шокована Фіннела мовчки втупилась у Шайну. А Ейрін вражено промовила:

— Милостивий Диве! Я ніколи про це не чула. І ніде не читала…

— Ми вже понад тисячу років цього не допускаємо. Свого часу наші попередниці вели суперечку, чи варто силою забирати дівчат у надто непоступливих батьків, чи краще кинути їх напризволяще. Зрештою ж, Іскра не щезає після смерті відьми, а знаходить собі нового носія. Проте перемогла точка зору, що ми не маємо права прирікати на смерть наших малих сестер через дурість їхніх батьків. Та й усі ті страшні історії, що буцімто ми вбиваємо дівчат, якщо їх нам не віддають, виникли аж ніяк не на порожньому місці. Вони гинули при неконтрольованому пробудженні Іскри, а згорьовані батьки звинувачували в усьому відьом. Коли ж було вирішено в разі потреби вдаватися до сили, то виявилося, що вистачає однієї погрози її застосування.

— І часто доводиться погрожувати? — запитала Ейрін.

— Ні, лише в поодиноких випадках. Спершу ми випробовуємо делікатніші підходи, а відверті погрози притримуємо для найупертіших батьків, на яких не діють жодні інші арґументи. І тоді, поставши перед вибором — або погодитися на наші умови, або ж доньку в них однаково заберуть, не давши нічого навзамін, — вони стають значно поступливішими. Але, як правило, до цього не доходить. Скажімо, мої батьки дуже не хотіли зі мною розлучатися, адже я була їхнім первістком. Та врешті-решт їх переконали, вони віддали мене під опіку сестер, а самі одержали у винагороду великий маєток у Ґвидонеді.

— Ти підтримуєш із ними стосунки?

Після деяких вагань, Шайна відповіла:

— Це важко назвати стосунками. Ми лише зрідка листуємося, і цим усе обмежується.

— Ґвидонед таки далеченько від Мінегану, — промовила Ейрін, уявивши карту Північного Абраду. — Та невже вони ні разу не відвідали тебе?

— Поки мені не минуло тринадцяти, це було заборонено. А потім… Гадаю, на той час вони вже змирилися з тим, що нас пов’язує тільки кров, а в усьому іншому ми чужі одне одному. — Шайна говорила про це безпристрасно і майже недбало. — До того ж мої батьки зовсім не самотні. Після мене в них народилося ще п’ятеро дітей, два сина і три доньки.

— І ти не хочеш зустрітися з ними?

— Чому ж, хочу. Просто ще не випадало нагоди. Лише взимку я закінчила навчання і склала іспити, а невдовзі старша сестра Айліш вер Нів узяла мене з собою в поїздку західним узбережжям. У Ґулад Данані наші шляхи розійшлися — Айліш подалась до Евраха й відпливла на кораблі на Ініс Лівенах, а я отримала від тилахморського герцоґа Довнала аб Конховара запрошення погостювати в нього. У Тилахморі пробула чотири місяці, згодом збиралася вирушити на північ, у Ґвидонед, проте обставини склалися так, що довелося їхати на південь. А втім, я не шкодую, мені подобається подорожувати.

— Ти вже багато відвідала країн?

— Ті, що були на моєму шляху. Івидон, Коннахт, Катерлах, Торфайн, Ґулад Данан, Румнах, шматочок Літриму — і, нарешті, ваш Леннір. В Іхелдиройді не була, бо не захотіла їхати через Двар Кевандір, а попливла на кораблі з Евраха до Конві.

— А от я б охоче побувала в горах, — сказала Ейрін. — До речі, ті троє охоронців, що приїхали з тобою, це перевдягнені ґвардійці Тір Мінегану?

— Ні, ми з сестрою Айліш подорожували без супроводу. А цих трьох мені нав’язав герцоґ Довнал, довідавшись, що я вирушаю до Південного Абраду. Зрештою, він мав рацію: коли люди бачать на дорозі самотню молоду жінку, в них відразу виникає підозра, що вона відьма. Я ж до пори до часу не хотіла виказувати себе, тому погодилася на охоронців — і це було правильне рішення. Наступного разу, як поїду на Південь, неодмінно візьму наших ґвардійців.

— Маєш тут іще якісь справи?

— Поки не маю, та згодом, може, з’являться. А якщо ні, то все одно поїду — просто з цікавості. Як я вже казала, мені подобається подорожувати, я хочу об’їхати весь Абрад, від Ан Каваху до Алпайну, і побувати на всіх довколишніх островах. За винятком, певна річ, Лахліну.

— А це правда, — озвалася Фіннела, — що Лахлін проклятий, і на ньому не народжуються відьми?

— Він не проклятий, а заклятий, — зробила уточнення Шайна. — Майже десять століть тому, об’єднаними зусиллями всіх наших сестер Лахлін було оточено особливими загороджувальними чарами, Лахлінським Бар’єром. Відтоді жодна Іскра, вивільнена після смерті відьми або її перетворення на відьмачку, не потрапляла на цей острів.

— Зрозуміло, — сказала Фіннела. Вона трохи пом’ялася в нерішучості, та зрештою запитала: — А багато відьом стають відьмачками?

Шайна заперечно похитала головою:

— Це трапляється вкрай рідко. Ми надто цінуємо свою Іскру, щоб легковажити нею, до того ж у старшому віці її втрата стає смертельною. Наразі є три відьмачки. Одній уже за дев’яносто, і ви, мабуть, чули про неї — це Ґрівільд вер Мірґен, королева-вдова Алпайну. Другій відьмачці під шістдесят, а третя майже моя ровесниця, їй дев’ятнадцять років.

— Ти добре її знала?

— Досить добре, — в Шайнинім голосі забриніли сумовиті нотки. — Власне, ми були найкращими подругами.

— О! — співчутливо мовила Фіннела. — Мені дуже прикро.

— Мені теж, — зітхнула Шайна. — І годі про це. Поговорімо краще про тебе, Фіннело. Я відчуваю в тобі чаклунський хист, але геть нерозвинений. Чому ти не навчаєшся? Батьки забороняють?

Фіннела видимо збентежилась, а Ейрін замість неї відповіла:

— Дядько Ріс і тітка Ідріс тут ні до чого, вони нітрохи не заперечують. Проблема в самій Фіннелі. Кілька разів вона розпочинала навчання, та майже зразу кидала. А все через лінощі.