Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 11

Поступово вечеря добігла кінця. Власне, присутні вже давно наїлись, але ще добру годину просиділи за столом, потроху куштуючи вино та солодощі, розмовляючи між собою або розважаючись виступами придворних музик, жонґлерів і танцівниць. Нарешті Келлах аб Тирнан підвівся зі свого місця і побажав усім на добраніч. Після чого запропонував Шайні руку, якою вона охоче скористалася, щоб і собі встати.

— Якщо не заперечуєте, — сказав король, — я волів би продовжити наше спілкування у приватному колі.

Шайна була готова до цього, тому негайно відповіла:

— Так, нам є про що поговорити. Гадаю, буде не зайвим запросити до цієї розмови майстра Іґана аб Кіна.

Короля здивувала така пропозиція, однак він не став нічого питати, лише виразно подивився на старого чаклуна, а потім перевів погляд на двері. Майстер Іґан усе зрозумів (чи, може, мав гострий слух і розчув останні Шайнині слова), без найменших зволікань вибрався з-за столу й рушив до виходу. Тим часом Шайна попрощалася з членами королівської родини й вищими достойниками Ленніру, домовилась із Ейрін та Фіннелою, що завтра вранці поснідає з ними в їхніх покоях, а потім разом з Келлахом аб Тирнаном і двома ґвардійцями з його особистої варти залишила бенкетну залу.

В коридорі до них приєдналися Іґан аб Кін та ліврейний слуга з ліхтарем. Усі шестеро дійшли до сходів і стали підніматися нагору. Дорóгою король увічливо розпитував гостю про її ґвидонедську рідню, а чаклун мовчки йшов слідом за ними, і Шайна майже фізично відчувала на своїй потилиці його запитливий погляд. Він, безумовно, здогадувався про тему майбутньої розмови і не міг збагнути, навіщо його запросили.

Біля своїх покоїв король відпустив обох ґвардійців та лакея і провів Шайну з майстром Іґаном до просторого кабінету з двома письмовими столами, кількома шафами та добрим десятком стільців і крісел. Менший зі столів стояв біля самого входу, праворуч від дверей; на ньому в канделябрі горів невеличкий світильник. За цим столом працював з паперами молодий чоловік, вірніше, юнак, лише на рік або два старший за Шайну, у строгому чорному вбранні, яке зазвичай носили правники та чиновники. При появі короля він рвучко скочив на ноги, низько вклонився, а випроставшись, смикнув за шворку, що звисала вздовж стіни біля одвірка. Кімнату залило яскраве світло від маґічного світильника під стелею.

— Государю, — шанобливо мовив юнак. — Пані, майстре.

— Ґавіне, — кивнув йому Келлах, — на сьогодні ти вільний. Можеш іти. Добраніч.

Хлопець, якого звали Ґавін, знов уклонився, кинув на Шайну трохи насторожений і водночас зацікавлений погляд, після чого швидким кроком вийшов з кабінету. Коли двері за ним зачинилися, король пояснив:

— Це Ґавін аб Левелін, управителів син і мій особистий секретар. Ви не бачили його на вечері, бо він, вочевидь, запрацювався і про неї забув. Аж надто завзятий у роботі.

Тим часом Іґан аб Кін перевірив накладені на кабінет глушильні чари, які захищали від підслуховування, й доповів, що з ними все гаразд. Король запросив Шайну сідати, де їй зручніше, а сам улаштувався за широким письмовим столом із червоного дерева, що стояв посеред кімнати. Шайна обрала собі місце у м’якому кріслі по інший бік столу, а майстер Іґан примостився осторонь на стільці біля вікна. З усього було видно, що він і досі спантеличений запрошенням на цю розмову.

— Наскільки мені відомо, — заговорив Келлах, — ви сповіщаєте місцевих правителів, котра з їхніх підданих має народити відьму. Проте я не знав, що це правило поширюється й на королівських чаклунів.

— Ні, не поширюється, — відповіла Шайна. — Та наразі ситуація геть особлива. Я справді приїхала по нашу нову сестру, але жодна з вагітних жінок Ленніру мене не цікавить. Дівчина з Відьомською Іскрою вже народилася — до того ж не вчора, і не на тижні, і не минулого місяця, навіть не торік. Їй уже п’ятнадцять, — тут Шайна зробила паузу, але не для того, щоб надати подальшим словам більшої драматичності. Навпаки, вона змусила себе зосередитись і промовити їх якомога спокійніше, рівніше, буденніше. — Це ваша дочка Ейрін.

Від несподіванки Іґан аб Кін зайшовся гучним, нестримним кашлем. Король відреагував зовні не так бурхливо. Його обличчя зблідло, він завмер, ніби скам’янів, і втупився в Шайну поглядом, у якому читались розгубленість, недовіра, підозра, що з ним вирішили зле пожартувати, — а також страх, що це може виявитися правдою…

Першим оговтався чаклун. Він угамував свій кашель і, ще тримаючись рукою за груди, хрипким голосом мовив:

— І ви так довго шукали її? — Очевидячки, йому навіть на думку не спало, що це якийсь жарт. — Усі ці роки? А Ейрін стільки ж разів могла загинути! Якщо не помиляюсь, у минулі часи лише одна з сімнадцяти дівчат-відьом, що зростали без нагляду, доживала до безпечного віку.

— Якого безпечного віку? — озвався Келлах аб Тирнан, що нарешті опанував себе, чи, принаймні, повернув собі здатність говорити. — Про що ви… Але ні. Спершу, леді Шайно, я хотів би почути відповідь на запитання майстра Іґана. Якщо Ейрін справді відьма, то чому ви так забарилися? Де ви були п’ятнадцять років тому?

„Я була малою дитиною на Тір Мінегані,“ — подумала Шайна. — „І якраз переживала перші наслідки пробудження моєї сили.“

А вголос сказала:

— Тоді ми нічого не знали. Ніхто з нас навіть не підозрював, що в цей світ прийшла ще одна відьма.

Осудливий вираз на обличчі старого чаклуна змінився приголомшеним і трохи недовірливим.

— Нова Іскра?.. Та невже?!