Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 119

119

— О! Тепер я дещо бачу, — промовила Ріана. — Тільки дуже нечітко. Але це точно ліс. І озеро під боком… Мало не втрапила в нього.

— Тоді б воно вилилося в Тиндаяр, — сказав Шимас.

— Навряд. Цей тунель має невелику пропускну спроможність. Під тиском води він швидко б зруйнувався.

— Гм. А ви багато знаєте про Тиндаяр та тунелі. Невже вас і цього навчали?

— Ні, я сама вивчила. Коли стало відомо, що Тиндаяр знову відкрито, найстарші розіслали всім сестрам перелік рекомендованих книжок і формули плетив, які треба опанувати.

Ріана покликала Колвина і звеліла йому стати на її місце.

— Зараз я підкину тебе, а коли вилетиш із ями, відхилися трохи вбік, щоб не впасти назад. Роздивись довкола, запам’ятай усе, що побачив, і повертайся доповісти мені. Зрозуміло?

— Так, пані, — з готовністю відповів упокорений чорний. — Зроблю все, як ви кажете.

Під дією її чарів він полинув угору і зник у присмерку.

— Це, звісно, зайве, — сказала вона Шимасові, — та раз є така можливість, чому б не перестрахуватися. Видимість звідси така непевна, що я легко могла сплутати галявину з болотом. А мені геть не хочеться бруднити свою сукню.

Шимас насилу стримав посмішку. Невже Ріана думала, що через цю обережність він вважатиме її боягузкою? І це після того, як вона вирушила за ним у Тиндаяр, хоча спокійнісінько могла махнути на нього рукою — мовляв, сам напросився. Айліш вер Нів на її місці так би і вчинила. Не зі страху, ні. Просто визнала б за краще зберегти полоненому чорному пам’ять, щоб витягти з нього імена спільників.

Невдовзі згори звалився Колвин аб Девлах. Загальмувавши перед приземленням, він зміг устояти на ногах і доповів, що там справді ліс, поблизу є невеличке озеро, а людей ніде не видно. За його словами, ґрунт довкола виходу з тунелю твердий, порослий травою, багнюки немає.

— А тепер піду я, — сказав Шимас. — І не треба мене підкидати. Інші ж чаклуни самі вибиралися звідси.

— Ваша воля, професоре, — знизала плечима Ріана.

Шимас став на місце Колвина, міцно вхопився за потоки земної енерґії й щосили відштовхнувся від чорної поверхні Тиндаяру. З цим поштовхом він трохи перестарався і надто швидко помчав тунелем. Його огорнула сіра імла, яка спершу згустилася, бо Шимас віддалився від Ріани, а потім стала рідшати в міру наближення до земного світу.

Шимаса відчутно труснуло, сіра імла остаточно зникла, і він злетів аж над верхівками дерев, укритих золотавими кронами. На якусь мить непорушно завис у верхній точці траєкторії, а потім почав падати вниз.

„Тільки б цього не бачила Ріана,“ — думав Шимас, уповільнюючи своє падіння. — „Вона ж бо вирішить, що я страшенний незграба…“

Він якраз устиг опуститися на вкриту пожовклим трав’яним килимом галявину і прибрати впевненого вигляду, коли з темного отвору в землі вигулькнув Колвин аб Девлах, а слідом за ним з’явилася Ріана. Злетівши не вище, ніж на три фути, вона плавно приземлилася біля самого входу в тунель і роззирнулась довкола.

— Зараз я точно визначу наше місцезнаходження і напишу сестрам, щоб подивились на карті, де тут найближча дорога, й надіслали по нас карету. Та спершу… — Ріана простягла над тунелем руки, і з них посипалися світло-блакитні блискавки. — Це можна було б зробити й швидше, кількома потужними розрядами, але не варто лякати лісових мешканців

Проте Шимас розумів, що причина не в її турботі про спокій звірів та птахів. Ріана ніколи не втрачала нагоди похвалитися перед ним своїм умінням; тож, мабуть, вона боялася, що найпотужніша блискавка, яку їй вдасться викликати, не справить на нього належного враження і лише покаже йому межу її сили.

— Колвине, — звернулась Ріана до чорного, не припиняючи насилати на тунель блискавки, — ти вмієш відрізняти їстівні ягоди від отруйних?

— Точно не знаю, пані. Та, здається, вмію. — Досить вправно, як на чаклуна, що втратив пам’ять, він створив стандартне плетиво для визначення отруйних речовин. — Це воно?

— Так, воно. Піди назбирай мені трохи ягід. Бо сьогодні я ще не обідала.

— То, може, впіймати для вашої ласкавості якесь звірятко? — запропонував Колвин. — Смажене м’ясо дуже смачне.

— Ні, не треба. Ягід вистачить.

Мало не підстрибуючи на радощах, що отримав від своєї пані нове доручення, Колвин помчав у лісові хащі.

— Упокорені всі такі? — запитав Шимас.

— Всі, — відповіла Ріана. — Незалежно від того, скільки минуло часу, в них так і не формується нова особистість. Більшість сестер переконані, що чари покори позбавляють людину душі.

— Тобто, перетворюють на розумну тварину?

— Атож. На розумну й слухняну домашню тварину. На тварину, що володіє темною енерґією, але нічого не знає про Зло. — Закривши тунель, Ріана подмухала на долоні, хоч могла просто наслати на них охолоджувальні чари. — Як повернемося до Манхайна, передам Колвина тутешнім сестрам. Нехай вони вирішують, що з ним робити.

— Я б не радив із цим квапитися, — пролунав трохи осторонь чистий, мелодійний голос. — Він ще стане тобі в пригоді.

Здригнувшись від несподіванки, Шимас рвучко повернувся і побачив біля самого берега озера знайомого золотоволосого хлопчака, який понад місяць тому кинув його серед ейдальського степу і змусив самотужки добиратися на Північ. Цього разу диннеші не вдавав із себе сільського шибеника, а був одягнений у темно-синій костюм із червоними вставками, схожий на однострій мінеганських ґвардійців.

Шимас збирався попередити Ріану, щоб вона не застосовувала маґію, та в цьому не було потреби. Молода відьма й не думала чарувати; вона схилила голову й шанобливо мовила:

119