Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 129

129

Імар, на відміну від своїх попередників, не збирався надсилати флот для чергової спроби завоювання Ініс Ґварлану. Такі експедиції щоразу завершувалися втратою кораблів, що призводило до послаблення оборони лахлінського узбережжя з моря й істотно додавало роботи наземним військам. А крім відбиття піратських вторгнень, армія мала й інші завдання — підтримувала порядок на всій території королівства, боролася з численними розбійницькими зграями і раз по раз мусила придушувати стихійні заворушення серед селян, доведених до відчаю надмірними податками. Підлітком Імар жалів цих нещасних людей і вмовляв діда не оббирати їх до нитки, проте згодом зрозумів, що податки на Лахліні, порівняно з Абрадом, і так невеликі, а вся проблема полягає в низькій ефективності тутешнього сільського господарства. От якби селяни вимагали якихось реальних заходів з покращення умов їхньої праці, скажімо, дозволу на завезення й використання абрадських добрив, то Імар, спираючись на народну підтримку, зміг би видати відповідний указ і провести його через Поборчу Раду. Але ніхто не висував таких вимог; забобонні лахлінці воліли радше животіти в злиднях, ніж допустити плюндрування благословенної лахлінської землі паскудним чаклунським зіллям. А найсмішніше і, водночас, найсумніше було те, що вони охоче їли хліб, борошно для якого виготовлялося з абрадського зерна, вирощеного із застосуванням того самого „паскудного зілля“. Ще в тринадцятому сторіччі, коли від голоду вимерла добра чверть населення Лахліну, авторитетна комісія з поборників та проповідників дійшла висновку, що чаклунські добрива псують лише землю, а не рослинність на ній, тому дозволила завозити продовольство з Абраду, яке після належного освячення оголошувалося придатним до вживання. Усі, хто мав голову на плечах, чудово розуміли, що це було вимушене рішення і поборникам довелося наступити на горло власній пісні, бо Лахлін уже не міг прогодувати сам себе; однак прості люди без вагань повірили в цю нісенітницю і навіть кепкували з дурних абрадців, які опоганювали свою землю чарами, а чисте зерно продавали лахлінцям…

На сьогоднішній нараді з військовими йшлося про черговий бунт — та цього разу не селянський. Минулого тижня на каменярні в Архарському передгір’ї, що за вісімдесят миль від столиці, наглядачі втратили пильність через гостре отруєння зіпсованим м’ясом, а каторжники не забарилися цим скористатись і підняли повстання. Здобувши свободу, частина з них просто порозбігалися хто куди, але більшість, майже дві сотні, забравши зброю, амуніцію та харчові припаси, орґанізовано рушили в гори. Оскільки вже почалася зима, їх вирішили не переслідувати, а просто перекрили всі шляхи і стали чекати, коли втікачі, змерзлі та зголоднілі, почнуть самі повертатися.

Якраз сьогодні вранці до Ханґована прибув кур’єр з повідомленням, що вчора до рук військових віддалися чотири десятки каторжників, які розповіли, що в таборі втікачів з’явився чаклун. Власне, в цьому не було нічого незвичайного: чаклуни й раніше намагалися приєднатись до різних заворушень, проте бунтівники не бажали мати з ними нічого спільного і проганяли їх, а іноді навіть убивали й передавали понівечені тіла „Китрайлових слуг“ поборникам із палкими запевненнями у відданості Святій Вірі. Так і цього разу, ватажки повсталих в’язнів, п’ятеро запеклих розбійників, що уникнули шибениці лише завдяки своїй фізичній силі, яку суд визнав корисною для роботи в каменярні, надумали порішити невисокого сухорлявого юнака років двадцяти, що прийшов до печер, де ховалися втікачі, назвався Ейнаром аб Диланом з Таркаррая й запропонував до їхніх послуг свою маґію. Він тримався дуже самовпевнено і, як засвідчили подальші події, мав на це всі підстави. П’ятеро ватажків, що накинулись були на нього з мечами, попадали мертвими, не зробивши й двох кроків; така ж сама доля спіткала й кількох їхніх помічників, що намагалися підстрелити чаклуна з рушниць та арбалетів. А ще серед каторжників знайшлося близько дюжини фанатиків, які знехтували таким ясним та недвозначним попередженням і підхопили зброю загиблих; певна річ, вони не встигли нею скористатися.

Мабуть, чаклунові, попри всю його силу, таки довелося б піти ні з чим, якби більшість каторжників на Архарській каменярні не складали засуджені за злочини проти віри. Декотрі з них були справжніми єретиками, хоч і поміркованими, бо всі затяті віровідступники потрапляли на вогнище. Втім, навіть ті в’язні, яких звинуватили облудно, за час перебування на каторзі втратили колишню твердість у вірі і, хто охоче, а хто понад силу, зрештою визнали, що такий могутній чаклун стане їм у пригоді. Втікачі обрали собі нових ватажків — чотирьох безсумнівних єретиків, одного колишнього армійського лейтенанта, засудженого до довічної каторги за вбивство зрадливої дружини, і, звичайно ж, самого Ейнара аб Дилана. Після тривалої наради нового керівництва, старший з них за віком, Аврон аб Кадуґан, який раніше викладав історію в Ханґованській Офіцерській Академії, сказав людям, що тепер їм немає місця на Лахліні, а їхній єдиний шанс на порятунок — пробитися до західного узбережжя й захопити корабель для втечі на Абрад. Та це стане можливим лише навесні, а зиму їм доведеться перечекати в горах — що цілком реально з огляду на присутність серед них чаклуна, який узявся подбати про постачання продовольства й обігрів печер.

Надвечір у печерах справді стало тепло, а Ейнар аб Дилан, що цілу ніч був відсутній, на ранок притяг невідь звідки підводу з трьома свинячими тушами й кількома лантухами картоплі та пшона. Така демонстрація чаклунських можливостей вразила людей ще дужче, ніж легкість, із якою напередодні Ейнар подолав своїх супротивників. Проте не всі цьому зраділи: у декого м’ясо, здобуте (а може, й створене!) за допомогою чарів, застрягало в горлі, а тепло в печерах, явно маґічного походження, пекло їм шкіру. А тут ще й віровідступники, захопивши владу, стали відкрито проповідувати свої єресі, що остаточно урвало терпець доброчесним убивцям та грабіжникам. Наступного дня вранці понад півсотні бунтівників залишили табір і стали спускатися в долину, визнавши за краще здатися на милість військових. Щоправда, на півдорозі дехто з них передумав і повернувся, проте більшість здійснила свій задум…

129