Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 2

• Предыдущая
• 2 / 152
• Следующая

Проте Ейрін аж ніяк не вважала це недоліком Кардуґала. Вона любила замок, де провела всі п’ятнадцять років свого життя, і не проміняла б його на жодне місто. Та попри те дівчина пристрасно мріяла коли-небудь вирватися звідси, вирушити в тривалу подорож, побувати в усіх куточках Абраду — не лише Південного, а й Північного, відвідати різні країни континенту і всі найбільші острови, а передовсім — леґендарний Ініс Шінан, не менш леґендарний Тір Мінеган і геть загадковий Ініс на н-Драйґ, де майже тисячу років тому помер останній у світі дракон… На жаль, про все це їй залишалося тільки мріяти.

Ґалерея була відкритою, опівденне сонце палило несамовито, і Ейрін пошкодувала, що не пішла коридором на першому поверсі. Дарма що на ній була лише легенька сукня без нижніх спідниць, вона все одно мало не зомлівала від спеки. Заздрісно подумавши про те, який свіжий вигляд мала леді Шайна, ніби пекучі сонячні промені й розжарене повітря зовсім не діймали її в дорозі, Ейрін прискорила ходу, майже бігцем дісталася кінця ґалереї і з насолодою поринула в приємну прохолоду Королівської Вежі. Товсті кам’яні стіни в поєднанні з чарами, накладеними на них Іґаном аб Кіном, придворним чаклуном Кардуґала, захищали житлові приміщення замку від палких обіймів літа, а взимку надійно утримували всередині тепло, завдяки чому не доводилося надто сильно палити каміни.

Ейрін вибігла по сходах на п’ятий поверх, де було розташовано дівочі покої, і передовсім зазирнула до своєї кузини Фіннели з наміром розповісти їй про леді Шайну і разом з нею дочекатися майстра Левеліна, що мав доповісти про прибуття гості. Сьогодні зранку батько з дядьком Рісом поїхали на полювання, і до їхнього повернення Ейрін залишалася головною в Кардуґалі. Принаймні, формально.

Фіннели в себе не було, а чергова покоївка повідомила, що недавно вона подалася гуляти по замку. Тоді Ейрін пройшла до своєї спальні, там скинула м’які туфельки, забралася з ногами на широке ліжко і розгорнула на колінах книжку, яку щойно принесла з бібліотеки. На титульній сторінці великими літерами було надруковано: „РОЗДУМИ ПРО МОР ДЕОРАХ“, нижче, дрібнішим шрифтом: „Кара Великого Дива чи підступи Китрайла?“, і в третьому рядку заголовка: „А може, щось інше?“

Наявність таких вільнодумних книжок у бібліотеці Кардуґала постійно слугувала предметом запеклих суперечок між Ейріниним дідом, князем Тирнаном аб Овайном, і місцевим духівником, Еваном аб Гивелом. Позаторік, після смерті старого князя превелебний Еван замірився був очистити бібліотеку від „єретичної погані“, проте новий князь, Келлах аб Тирнан, хоча й не цікавився філософськими проблемами, катеґорично заборонив йому чіпати батькові книжки, пригрозивши вигнанням із Кардуґала. Духівнику довелося скоритись — боротьба за чистоту віри, безумовно, справа свята, але й втрачати своє місце при дворі він анітрохи не хотів, надто ж з огляду на те, що Леннір от-от мав стати королівством. Відтоді превелебний Еван більше не заводив мови про знищення книжок, а крім того, ще й мусив миритися з тим, що мало не на кожній сповіді Ейрін, із чистісіньких пустощів, цитувала йому уривки з наукових трактатів, які суперечили офіційній доктрині Духовної Ради Півдня. У минулому він міг дозволити собі конфліктувати з князем, але поводитися так із королем та королівською дочкою вже не наважувався.

Чекаючи на управителя, Ейрін навмання гортала книжку в пошуках якоїсь влучної цитати, щоб пришпилити нею превелебного Евана на завтрашній зустрічі, і водночас думала про свого діда Тирнана. Старий князь зажив собі слави жорсткого та суворого правителя, однак для Ейрін він передовсім був любим дідусем, який просто душі в ній не чув. Звичайно, він любив й інших своїх онучок, доньок меншого сина Ріса, проте Ейрін завжди була в нього на особливому рахунку. Можливо, тому що зростала напівсиротою — її мати, леді Ґледіс вер Амон, померла, коли доньці ще не минуло й двох років. А може, причина була в тому, що Ейрін, на відміну від своїх кузин, змалку спрагло тяглася до знань. Утім, не виключено, що цю рису прищепив їй саме дід, який часто розповідав онучці різні захопливі історії, читав разом з нею книжки, заохочував її допитливість, навчав докопуватися до глибинної суті речей та явищ. Та хай там як, але з усіх дорослих князь Тирнан був найближчою для Ейрін людиною, ближчим навіть, ніж рідний батько. Вона дуже сумувала за ним…

Згаявши понад півгодини, Ейрін нарешті обрала годящий уривок:

Духівники Півдня відкидають саму думку, що Мор Деорах міг бути спричинений діями Китрайла, позаяк це, на їхнє переконання, свідчило б про те, що Великий Див виявився неспроможним завадити Ворогові захопити цілий острів і перенести його з усіма мешканцями в інший світ, до берегів тоді ще дикого та смертельно небезпечного Абраду. Північани ж, глузуючи з невігластва своїх південних колеґ, самі постають не в кращому світлі, замалим не звинувачуючи Творця у змові з Темним Володарем Ан Нувіну. А за великим рахунком, різниця між тими й іншими не така вже й значна; просто перші стверджують, що Великий Див особисто покарав людей Ініс Шінану за їхні гріхи, а другі — що Він зробив це руками Китрайла.

Зате в одному, найголовнішому, обидві сторони цього затяжного реліґійного конфлікту одностайні: вони не залишають для нас, нащадків давніх шінанців, жодного іншого вибору, окрім як старанно молитись у сподіванні на те, що наші предки, звільнивши Абрад від панування нечисті, змили свої гріхи власною кров’ю і здобули нам милість Дива…