Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 3

Ейрін позначила сторінку закладкою і вже збиралася встати з ліжка, щоб покласти її на стіл, коли в передпокої почулися швидкі кроки, двері розчинились і до кімнати ввійшла струнка синьоока дівчина з пишною гривою волосся кольору стиглої пшениці. Лицем вона дуже нагадувала свою ровесницю та двоюрідну сестру Ейрін, але була набагато вродливіша — принаймні, так вважала сама Ейрін. Своєю чергою, Фіннела щиро запевняла, що з них двох красивіша якраз Ейрін. Часом дівчата навіть сперечалися з цього приводу — і щоразу доходили компромісного рішення, що вони обидві нівроку гарненькі.

Фіннела та Ейрін разом займали східну частину дівочих покоїв, їхні спальні розташовувалися поруч, а ґардеробна та мильня були в них спільні. І хоча решта помешкань залишались вільними (торік обидві старші Фіннелині сестри, Диліш та Морін, вийшли заміж і поїхали з Кардуґала, дві менші ще жили разом з матір’ю в жіночих покоях, а Ейрін сестер не мала), проте ні тій, ні іншій навіть на думку не спадало розселитися. Вони змалку звикли бути разом, ділили все на двох і навіть зганяти злість воліли одна на одній. Фіннела напівжартома — і наполовину серйозно — стверджувала, що їм конче треба взяти за чоловіків двох братів, найліпше близнюків. Частка жарту в словах кузини не надто веселила Ейрін, а ледь прихована серйозність цієї пропозиції навіть лякала її. З приводу одруження (як, до речі, і з багатьох інших питань) вона рішуче не погоджувалася з Фіннелою, якій останнім часом кортіло чимшвидше пізнати доросле життя й відчути себе справжньою жінкою. А Ейрін і без того вважала себе дорослою (та й вигляд мала доросліший, ніж Фіннела), вона й так була жінкою, нехай дуже молодою, геть іще юною. А подружнє життя її нітрохи не вабило, вона боялася, що шлюб зв’яже їй руки, позбавить її самостійності…

— Вже чула новину? — просто з порога запитала Фіннела.

Ейрін одразу збагнула, про яку новину йдеться. Навряд чи сьогодні в Кардуґалі сталося щось визначніше, ніж прибуття загадкової знатної гості.

— Не лише чула, — відповіла вона, — а й бачила.

— Ага, — протягла кузина з легкими нотками розчарування; вона любила дізнаватися про все раніше за Ейрін. — А я ще ні. Просто була в мами, коли прийшов майстер Левелін з доповіддю.

Ейрін із прикрістю підібгала губи. Вона, втім, звикла до того, що в замку порядкує Фіннелина мати, леді Ідріс вер Берах, і загалом не мала жодних заперечень, коли це стосувалося повсякденних справ. Проте з такої нагоди майстер Левелін мусив був звернутися саме до Ейрін! Зрештою, вона перша принцеса Ленніру, а тітка Ідріс — лише невістка короля.

Погамувавши мимовільне роздратування, Ейрін поцікавилася:

— До речі, а хто вона така?

У волошкових очах Фіннели спалахнули пустотливі вогники.

— То ти не знаєш? — Здавалося, непоінформованість Ейрін вельми потішила її. — Справді не знаєш?

— Справді. Я просто бачила з бібліотеки, як вона приїхала. І ще чула, як майстер Левелін називав її леді Шайною.

Фіннела поважно кивнула:

— Її звати Шайна вер Брі О’Мейнір. Висока пані Тір Мінегану.

Ейрін аж рота роззявила від подиву. Їй було добре відомо, щó означає цей титул, який прирівнював його носіїв до осіб королівської крові. Тір Мінеган був островом на північному заході континенту, за двісті миль від узбережжя Івидону; про нього знали і діти й дорослі в усіх куточках Абраду. Ще його зрідка називали Ініс Ерахойд — Острів Відьом…

Поки Ейрін перетравлювала цю звістку, Фіннела роззулася, спритно вскочила на ліжко і всілася навпроти неї, підгорнувши під себе ноги. Попри спекотний день, кузина була в розкішній сукні із синього шовку, рясно оздобленій золотою вишивкою й тонким мереживом, під сукнею був корсет та пишні спідниці, а на ногах — панчохи замість коротких шкарпеток, як у Ейрін. Фіннела полюбляла гарно вдягатися, і ніяка спека не заважала їй розгулювати в найкращому вбранні.

— То, виходить, леді Шайна відьма, — врешті промовила Ейрін, не питаючи, а просто констатуючи факт.

— Атож, — підтвердила Фіннела. — Уяви лишень, до нас завітала відьма! Найсправжнісінька! Я хотіла була відразу піти до неї, але мама сказала, що так не годиться, мовляв, треба дати їй відпочити з дороги. Мабуть, вона має рацію… Та мені так кортить її побачити!

Ейрін чудово розуміла нетерплячку кузини. Її саму так і поривало негайно податися до Вежі Іралах і ніби ненароком зайти до леді Шайни, поспілкуватися з нею, розпитати її про безліч цікавих речей. На Півдні відьми були великою рідкістю — це не Північ, де їх можна зустріти мало не при кожному королівському чи князівському дворі. Вони там не служили (з книжок Ейрін знала, що в присутності відьом краще не вживати цього слова), а просто гостювали у правителів і, в подяку за гостинність, надавали їм різні маґічні послуги. Ну, а правителі підкріплювали свою гостинність безоплатними дарунками — грошима, коштовностями, землями, — співрозмірними з вартістю наданих послуг.

Колись так само було й у Південному Абраді, проте ситуація докорінно змінилася після того, як у середині дванадцятого сторіччя Духовна Рада, що доти об’єднувала всіх духівників континенту, розкололася навпіл у питанні про причини Мор Деораху. За великим рахунком, відьмам було байдуже, як південці та північани тлумачать події сивої давнини, проте їх неабияк образило, що Духовна Рада Півдня зарахувала застосування чарів до переліку грішних учинків — надто ж коли зважити, що тоді ще не минуло й сотні років, як зусиллями відьом та чаклунів було знищено останніх чудовиськ на Абраді. З того часу відьми оголосили бойкот усім Південним Королівствам і з’являлися тут лише вряди-годи, винятково в своїх справах. У таких випадках вони погоджувалися скористатися гостинністю одного з місцевих володарів, але не брали на себе жодних зобов’язань і не затримувалися довше, ніж того вимагали їхні відьомські справи. З родинних хронік Ейрін знала, що останнього разу відьми були в Кардуґалі у середині п’ятнадцятого століття — понад двісті років тому…