Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 38

— Сестро Айліш, — промовила вона, ледь стримуючи свій гнів. — Здається, я досить ясно дала тобі зрозуміти, що нам немає про що говорити. І не просто дала зрозуміти, а сказала це прямо і недвозначно. Якщо ж ти прийшла вимагати від мене дотримання субординації, то будь певна: я визнаю, що ти тепер старша серед нас. Зараз саме закінчую писати звіт і в ньому вже зазначила, що передаю тобі керівництво. Проте опікою над Ейрін не поступлюся — бо саме на мене король Келлах поклав відповідальність за неї до нашого прибуття на Тір Мінеган. А хочеш це змінити — іди домовляйся з ним.

Айліш повільно похитала головою:

— Я не збираюся нічого змінювати, Шайно. І можеш викреслити зі звіту слова про передачу мені своїх повноважень.

Так і не дочекавшись запрошення сісти, вона запросила себе сама і вмостилась у кріслі біля ліжка. Айліш вер Нів належала до тих нечисленних відьом, що не визнавали худорлявість неодмінним атрибутом жіночої краси й воліли мати пишні форми. А однак, попри пухкість своєї фіґури, рухалась вона навдивовижу жваво і ґраційно, мов юна дівчина, та й узагалі ніщо в її зовнішності не вказувало на поважний відьомський вік. Її зеленкувато-карі очі не світилися мудрою всеобізнанністю, як у більшості старших сестер, а здавалися звичайними очима звичайної жінки. Навіть Шайні, яка зросла в оточенні вічно молодих відьом, часом важко вірилося, що кілька років тому Айліш розміняла свою четверту сотню.

— Це неможливо, — сказала Шайна. — Правила є правила, і їх не можна порушувати.

— Ти й не порушиш, — запевнила її Айліш. — Я ж, власне, зайшла до тебе попрощатися. Зараз сідлають мого коня, я вирішила поїхати звідси.

— Просто зараз? — здивувалася Шайна. — Вночі?

— Так. На світанку буду в Кілбані, там і відпочину. Цієї ночі я однаково не засну — мене дуже засмутила наша зустріч.

— А чого ти чекала від неї? Що я кинусь тобі на шию, дякуватиму за свій порятунок з Лахліну й геть забуду про брата, якого ти кинула напризволяще, прирекла на вірну смерть? Це ж просто неймовірне диво, що він там вижив, але в цьому немає ні крихти твоєї заслуги. Бренан залишився живий усупереч тобі та всім найстаршим сестрам.

Айліш гірко зітхнула.

— Повір, не минало й дня, щоб я не шкодувала про свій учинок. Усі ці роки я мучилась і…

— А я всі ці роки, — сердито урвала її Шайна, — почувала себе якоюсь незавершеною, неповноцінною. Не могла збагнути, що це зі мною, адже я гарно навчалася, була здібна й старанна, вже в дванадцять років могла помірятися силою з багатьма дорослими сестрами. Та все одно — чогось мені бракувало. Тепер знаю, що Бренана. Він бо ж не просто мій брат і навіть не просто брат-близнюк, він носить у собі відбиток моєї Іскри, ми з ним поєднані нерозривним маґічним зв’язком… Та ти й сама це розумієш. Усі відьми, що мали братів-відьмаків, були з ними одним цілим. А ти позбавила мене щастя зростати разом з Бренаном, ділити з ним і радість і журбу. Його ж ти взагалі мало не скалічила, він прожив жахливе дитинство і ще страшнішу юність. Ідеться не про небезпеку, а про те, що Бренан кожнісінького дня мусив переконувати себе в тому, що він ніяке не чудовисько, не поріддя Китрайла. Навіть переїзд на Абрад не звільнив його від цих страхів. Ґвен писала мені, що через своє невігластво бідолашний хлопчик до останнього часу вважав себе чорним чаклуном… Ну, хіба так важко було забрати з Лахліну нас обох? Я не кажу про наших батьків, тут не можу тобі дорікнути. Але двох крихітних малюків…

— Я хотіла забрати й твого брата, — сказала Айліш вер Нів, опустивши очі. — Мало того, збиралася подбати і про ваших батьків. По дорозі на Лахлін планувала, як переконуватиму їх — і ласкою, і погрозами. Проте всі ці плани здиміли, щойно я зійшла на берег. Якраз тоді на припортовій площі страчували жінку, звинувачену в чаклунстві — прив’язали до стовпа, обклали дровами і підпалили. Зла іронія ситуації полягала в тому, що та жінка не мала ні найменшого чаклунського хисту, просто видалася підозрілою або комусь не догодила. Та найбільше мене вразив величезний натовп, що спостерігав за стратою. Люди біснувалися, проклинали нещасну, жбурляли в неї тухлі яйця, гнилі овочі, нечистоти. Там було багато дітей, які радісно стрибали і приспівували щось на зразок „Відьма горить — Див тішиться“… — Вона підвела погляд, її очі були сповнені сорому. — Я злякалася, Шайно. Так страшно мені ще ніколи не було. Нараз я збагнула, що безсила проти цього знавіснілого натовпу. Якби вони розпізнали в мені відьму, я б нічого не змогла вдіяти, щоб зупинити цих божевільних фанатиків. Я вбивала б їх десятками й сотнями, а вони б тисячами йшли на мене по тілах загиблих — без страху, без сумніву, в цілковитій упевненості, що здобудуть цим милість Небес. Тоді я по-справжньому усвідомила, що таке Лахлін і хто такі лахлінці. Про те, щоб відкритися вашим батькам уже й не думала, а цілком зосередилась на вашому порятунку. Коли настав час, я прийшла на ферму, де ви мали народитися, відразу ж наслала на будинок чари забуття і лише тоді постукала в двері. Твій батько впустив мене, прийняв мою пропозицію допомогти з пологами, а потім… Коли народжувався Бренан, я діяла суто автоматично, а думала тільки про те, що не зможу втекти з двома дітьми, що мене неодмінно наздоженуть. Мене дедалі дужче охоплювала паніка, врешті я не витримала, скасувала попередні чари забуття і в потрібний момент наслала нові. Я розраховувала…

— Твій розрахунок був очевидний, Айліш, — сухо сказала Шайна. — І він справдився. Наші батьки, ці самовіддані люди, відразу зрозуміли, що розголос про твоє загадкове зникнення насамперед зашкодить Бренанові, якому ти допомогла народитися, тому все приховали. А ти спокійно сіла зі мною на корабель і відпливла на Абрад, забувши й думати про мого брата.