Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 43

Усе це Шимас відзначив лише краєм свідомості, а головну увагу зосередив на єдиній людській істоті в межах досяжності його зору та чаклунського чуття. Це був хлопчак років дванадцяти чи тринадцяти, що сидів неподалік біля невеликого вогнища, босоногий, у коротких штанцях і грубій сорочці без рукавів. Цьому його нехитрому сільському вбранню суперечило аж надто охайне золотаве волосся та чистісіньке обличчя, а погляд великих очей, у яких танцювали відблиски полум’я, був по-дорослому серйозний і зосереджений. Він тримав над вогнем тонкий металевий прут з нанизаними на нього шматками м’яса, що дуже апетитно шкварчали, бризкаючи жиром.

— Нарешті ти прокинувся, — мовив хлопець чистим, дзвінким, надзвичайно мелодійним голосом. — Мабуть, зголоднів? То поїж. — І він простягнув йому прут із підсмаженим м’ясом. — Чи, може, хочеш пити? — В іншій його руці невідь-звідки з’явився кухоль.

Почуваючись іще заслабким, щоб встати на ноги, Шимас підповз до хлопця, найперше схопив кухоль і припав до нього пересохлими губами. Вода була прохолодна, смачна, вона чудово втамовувала спрагу. Допивши до дна, Шимас повернув хлопцеві порожній кухоль, узяв натомість м’ясо і став жадібно їсти. Він несвідомо тягнув час, намагаючись зібратися з думками, що зараз безладно сновиґали в його голові. Було вже зрозуміло, що цей хлопець насправді ніякий не хлопець і, найпевніше, навіть не людина. Хай там звідки взявся в його руці кухоль з водою, він з’явився без участі маґії — в усякому разі, людської маґії. Тієї миті Шимас не помітив жодних чарів, а навіть відьми, коли чарують, неспроможні приховати це.

Лише проковтнувши кілька шматків, він запитав:

— Хто ти? І де ми?

— Спочатку відповім на твоє друге питання. Зараз ти перебуваєш далеко від Івронаху, в центрі Середньо-Ейдальської рівнини, за п’ятдесят миль від тутешньої столиці, Дин Краннаха, в самому серці Півдня.

— А як… Навіщо… Ні, стривай! Ти ще не сказав, хто ти такий.

— Я той, хто вихопив тебе з пекельного полум’я за мить до того, як ти мав перетворитися на жменьку попелу, — незворушно сказав хлопець. — Ярлах аб Конал нічого не помітив. Він щиро вважає тебе мертвим і вже кілька днів майстерно прикидається занепокоєним через твоє загадкове зникнення.

— Кілька днів? — перепитав Шимас.

— Точніше, одинадцять. Я тримав тебе вві сні, поки ти одужував від ураження темною енерґією.

— Це відповідь на питання „що ти зробив“, — зауважив Шимас. — А я хочу знати, що ти собою являєш.

Хлопець стенув плечима.

— Можеш називати мене диннеші. Я не заперечуватиму.

Шимас аж підстрибнув і мало не випустив з рук свою пізню вечерю — чи, може, ранній сніданок.

— Диннеші?! — недовірливо вигукнув він. — Хочеш сказати, що ти янгол?

— Ти вжив назву з чужої для нашого світу лейданської мови, якою ви самі не розмовляєте. Краще називай мене по-народному — диннеші.

— Але й шінанська чужа для цього світу, — зауважив Шимас майже бездумно. Він досі не міг оговтатися від щойно почутого і так само не міг вирішити, вірити йому в це чи ні. З одного боку, його порятунок від смерті був незаперечним фактом. А з іншого ж, Шимас завжди сумнівався в існуванні янголів Дивових — або, як називали їх відьми та звичайні люди, диннеші. За великим рахунком, він сумнівався і в існуванні самого Дива…

— Шінанську ми сприймаємо, — відповів хлопець, що назвався диннеші, — бо нею розмовляють люди, для яких наш світ уже давно став рідним. Ми довго прожили в світі без людей, нам було нудно й нецікаво, тому поява ваших предків вельми потішила нас. А ще дужче ми зраділи, коли шінанці подолали демонів та чудовиськ на Абраді. Тоді багато з нас знову повірили в Творця Світів — у того, кого ви називаєте Дивом.

Шимас спантеличено кліпнув очима.

— А хіба існування Творця є для вас предметом віри?

— Так само як і для людей. Ми теж ніколи не бачили Його і можемо тільки вірити в Нього. Або не вірити. Або сумніватися. Загалом, ми не дуже відрізняємося від вас, хіба що досконаліші, практично безсмертні й маємо єдиний сенс у житті — наглядати за цим світом.

— Гм… Гарно ж ви впоралися зі своїм обов’язком! Нечисть захопила Абрад, може, й інші континенти, якщо вони є… — Шимас зробив паузу, проте диннеші ніяк не прокоментував це припущення, — …прадавнє людство було винищено до ноги, а ви весь цей час наглядали за світом.

— З цим ми нічого вдіяти не могли, Шимасе аб Нейване. Захист землі від нечисті — справа людей. А ми — небесні воїни Останнього Дня. Коли ми виступимо проти Темряви, то неминучим наслідком такої битви буде знищення всього світу.

Шимас кивнув. Про Битву Останнього Дня він чув не вперше.

— Отже, відьми мали рацію. В часи Мор Деораху вони твердили, що не зашкодить просити благословення Небес, але не варто закликати їх на допомогу — ще, чого доброго, відгукнуться.

— Понад шістнадцять сторіч тому я зустрічався з однією відьмою, — сказав диннеші. — Вона відома у вашій історії, як Мейнір вер Гільде, хоча тоді її звали Мйорнірд Сверірдатір. Дуже розумна була жінка, недарма прожила майже сімсот років — її досягнення ніхто з відьом так і не перевершив, навіть близько не підійшов. Вона поставилася до моїх слів дуже серйозно, не те що ваші друїди — тоді так називалися чаклуни. Річ у тім, що Битву Останнього Дня ми могли розпочати в одному з двох випадків: або на заклик більшості людей, або коли нечисть цілком поглине земний світ. Поки людей не було, Ворог не поспішав з експансією, прагнув подовжити задоволення…