Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 89

Мабуть, саме в армійському середовищі Імар мав найбільше однодумців, проте вони старанно приховували свої погляди, отож відрізнити офіцерів, які вважали лахлінський шлях хибним, від тих, що просто ненавиділи поборників, було неможливо. А найприкріше полягало в тому, що досі ніхто — ні з армії, ні з цивільної знаті, — не відкрився Імарові, хоч його вільнодумство не було великим секретом. Упродовж останніх років у вищих колах подейкували, що після жінчиної смерті їхній король втратив віру, щоправда, жодна жива душа не здогадувалася, як глибоко він загруз у трясовині єресі. Якби поборники бодай запідозрили, що Імар не просто сумнівається в істинності Святої Віри, а вже давно зрікся її, його б не врятував навіть королівський сан. Звичайно, вони б не наважилися офіційно висувати проти нього звинувачення, це могло призвести до непередбачуваних наслідків, але напевно подбали б про те, щоб у результаті якогось нещасного випадку або внаслідок раптової хвороби трон чимшвидше звільнився для Імарового дядька Броґана. Хоча, треба зазначити, принц Броґан аб Лаврайн не влаштовував вище керівництво поборників ще більше, ніж Імар. Він був надзвичайно побожною людиною, що в поєднанні з діяльною натурою й неабиякою харизмою лідера робило його небезпечним суперником як для Айвара аб Фердоха, так і для всієї Поборчої Ради. Вони боялися його впливовості та популярності, а Імар ненавидів свого дядька всіма фібрами душі…

Тека перед верховним поборником поступово порожніла, а натомість зростала висота стосу паперів ліворуч від короля. Після ознайомлення з урядовими постановами та проектами указів він здебільшого підписував їх і лише деякі відхиляв або повертав на доопрацювання, вказавши свої зауваження. Хай і дуже неохоче, але Імар таки визнавав, що з державними справами лорд Айвар порається набагато краще, ніж це робив покійний Деван аб Ґрин, і за рік його керівництва урядом стан лахлінської економіки трохи поліпшився, хоч і залишався хронічно важким — утім, легким життя на Лахліні не було ніколи.

Нарешті дійшло до клопотань про помилування, і ті з них, що стосувалися людей, обвинувачених у єресі та потуранні чаклунству, Імар читав особливо уважно. Слідчі поборників дуже неохоче відпускати затриманих за відсутністю доказів провини, а Трибунали Святої Віри за останні чотириста років узагалі жодного разу не виносили виправдувальних вироків. У випадках, коли підсудних з тих або інших причин вирішували випустити на свободу, було заведено вдаватися до королівської амністії. На жаль, у питаннях, пов’язаних зі злочинами проти віри, Імар міг скористатися своїм правом помилування лише за поданням верховного поборника, тому був безсилий допомогти справжнім єретикам — таким, як Колім аб Тидир, безмаєтний шляхтич із Бланаха.

Навесні минулого року цей юнак на п’яну голову побився з сином одного впливового тамтешнього вельможі, і обставини склалися так невдало, що той татків синок від побоїв помер. Колім розумів, що вельможа не подарує йому синової смерті, проте не хотів скінчити своє життя так безславно — на одній шибениці з розбійниками та вуличними злодюжками. Вочевидь, він вирішив піти красиво, за серйозну справу, тому на суді зробив заяву, що причиною сварки, яка зрештою призвела до бійки, стала розбіжність у реліґійних поглядах. Мовляв, його опонент стверджував, що свого часу Китрайл був одним з диннеші, але повстав проти свого Творця, за що Великий Див скинув його з Небес у вічну пітьму Ан Нувіну; а насправді ж, як добре відомо всім розумним людям, Китрайл є лише локальним уособленням Абсолютного Зла, і його влада не простягається за межі Нового Світу.

Зачувши цю єресь — і не просту єресь, а відьомську єресь, — наляканий суддя негайно припинив розгляд справи, а за годину прибули поборники й забрали Коліма аб Тидира до місцевого Палацу Святої Віри, у підземеллі якого була в’язниця, призначена для утримання запеклих грішників. Згодом вони гірко пошкодували, що не дозволили стратити юнака за звичайне вбивство. Колім використав проти них їхнє ж власне правило, яке вимагало спершу розтлумачити єретику всю хибність його поглядів, щоб дати йому можливість розкаятись і перед сходженням на вогнище знову навернутися до Святої Віри. Як виявилося, він не просто повторив при нагоді тезу, яку піддавали анафемі не лише лахлінські проповідники, а й усі абрадські духівники. Дев’ятнадцятирічний Колім аб Тидир відмінно орієнтувався в цій темі і впродовж десяти місяців вів тривалі диспути зі слідчими, час від часу ніби й погоджувався з їхніми арґументами, але замість уже спростованих висував нові єретичні тези — і все починалося спочатку.

Імар пильно стежив за перебігом цього процесу, навіть надіслав до Бланаха свого представника і мало не щодня отримував від нього депеші з протоколами дізнання. Через таку увагу з боку короля поборники не могли відступити від правил і завершити слідство дочасно. А тишком-нишком убити такого надокучливого обвинуваченого їм не дозволяла гордість — адже цим самим вони б визнали свою поразку. Та врешті-решт Колімові забракло сил на подальше протистояння, наприкінці літа він відмовився продовжувати дискусію і, водночас, відмовився від каяття та навернення до Святої Віри. А потім вогонь поглинув мужнього хлопця, що не захотів помирати вбивцею й обрав для себе терновий вінок мученика. Єдине, що Імар міг зробити для Коліма, це захистити від переслідування його рідних — дарма що юнак ще чотири роки тому пішов від батьків, поборники все одно мали намір притягти їх до відповідальності за сприяння єретикові.