Отож Імарові залишалося шукати вільнодумців серед амністованих. Проте поборники були надто жадібні, вони не випускали зі своїх лабетів жодну жертву, щодо якої мали найменшу підозру. Так і сьогодні, перелік щасливців, яким поталанило обійтися легким переляком, був типовий. Сільська повитуха, що не вберегла дитину. Згорьовані батьки зопалу звинуватили її в чаклунстві, а потім схаменулись і на суді вже не були такими катеґоричними. Трибунал постановив, що повитуха просто недбало помолилася перед пологами, й засудив її до семи років каторжних робіт. А оскільки на каторзі від старої жінки не було б ніякої користі, її пропонували помилувати. Далі йшов чоловік, на якого доніс рідний син, буцім той чистив зуби чаклунським порошком. Насправді ж сталося непорозуміння — порошок був звичайний крейдяний, просто мав якусь домішку, що надавала йому ледь помітного бірюзового відтінку… Студент єдиного на Лахліні Ханґованського Університету, звинувачений своїм викладачем у єресі. Як виявилося, професор домагався хлопця, а після рішучої відмови поквапився написати наклеп, поки той перший не побіг на нього доносити. Професора стратили за мужеложство… Власниця крамниці, що нібито продавала тухле („зурочене“) м’ясо. Її банально переплутали з іншою крамаркою… Двадцятитрирічний молодик, що звабив дівчину, але не захотів одружитися з нею. Скривджена дівчина поскаржилася поборникам, що він заморочив їй голову чарами. До резолюції про помилування Імар додав вимогу, щоб молодик одружився зі звабленою дівчиною — вони були одне одного варті…
А от остання справа була незвичайною. Це стало зрозуміло вже із зосередженого виразу обличчя Айвара аб Фердоха, коли той мовчки, без будь-яких пояснень, передав Імарові клопотання, де мовилося про двох дівиць — Марвен, одинадцяти років, і Ґрайне, дев’яти років, дочок Киннаха аб Ейга, теслі з Дервеґа. Учора ввечері, на своєму таємному засіданні, Найвищий Трибунал Святої Віри засудив їх до страти на вогнищі за зв’язок із відьмою Шайною вер Брі та відьмаком Бренаном аб Ґрифидом. Верховний поборник просив короля замінити це покарання на довічні каторжні роботи.
Дочитавши текст клопотання, Імар не зміг стриматися. Кожен присуд бісових Трибуналів триклятої Святої Віри викликав у нього затамований гнів, але порівняно з цією справою, всі попередні видавалися мало не взірцем милосердя.
— Та ви просто з глузду з’їхали, лорде Айваре! — обурено вигукнув він. — Невже вам бракує тих несусвітніх дурниць, що їх наші піддані охоче всмоктують із пальця? Вирішили вигадати щось таке гостреньке, аж переперчене! І якому це розумнику наверзлося звинуватити двох малих дівчат, ще дітей, у зв’язках із відьмою? Так вам і цього здалося замало — приплели й відьмака! Останній з них жив на світі казна-коли, та наш народ довірливий, проковтне й не вдавиться… Але ж і міру треба знати! І в серці мати бодай крихту чогось людського, бо лише цілковитий нелюд, бездушне чудовисько, може вважати милістю заміну смертної кари на довічну каторгу.
Верховний поборник вислухав цю тираду з цілком незворушним виглядом, після чого, так само мовчки, видобув з теки тоненьку папку — останнє, що там залишалося. І тільки тоді сказав:
— Ваша величносте, я чекав на таку реакцію, тому приніс із собою це. Прошу, будьте обережні, не торкайтеся паперів усередині — вони опоганені мерзотними відьомськими чарами. Щоб перегорнути сторінки, скористайтеся двома олівцями.
Імар узяв папку і розгорнув її. Всередині лежало кілька аркушів цупкого світло-сірого паперу, зім’ятого, а потім розгладженого. Це був лист, написаний по-жіночому каліґрафічним і, водночас, по-чоловічому різким почерком.
Коли я залишив ваш дім, то сподівався, що ви більше ніколи про мене не почуєте. Проте обставини склалися так, що мені доводиться писати вам цього листа й розповідати в ньому правду про себе. Ту саму правду, від якої я б дуже хотів вас захистити, але вибору не залишається.
Я поїхав на Абрад не в пошуках заробітку, як сказав вам, а щоб зберегти собі життя. Змалечку я маю хист до чарів, але ви мусите визнати, що це не зробило мене лихою людиною. Хай ви не любили мене, хай вважали дармоїдом, та все ж погодьтесь — я завжди був нормальним хлопцем, не якоюсь почварою, не пекельним вилупком.
Сумніваюся, що мої слова бодай трохи змінять ваше ставлення до маґії, але спробувати варто. І в будь-якому разі, не кваптеся кидати мого листа у вогонь, спершу дочитайте його. Я пишу зовсім не для того, щоб похизуватися перед вами, а хочу допомогти вам уникнути великої біди. Може, ви й не повірите, та я щиро вболіваю за вас і всю вашу родину, особливо за сестричок Ґрайне й Марвен, яких дуже люблю. А ситуація надзвичайно серйозна, ви й самі це зрозумієте, коли дізнаєтеся правду про мене та про мою сестру Шайну.
Так, я маю сестру. Сестру-близнючку, про яку донедавна нічого не знав. І мої тато з мамою не знали — хоч як це дико звучить…
Дочитавши до кінця першу сторінку, Імар без найменшого страху перегорнув аркуш. Тієї миті, коли пальці короля торкнулися паперу, Айвар аб Фердох увесь здригнувся, притиснув до грудей руки і пробурмотів коротку молитву. Імар не звертав на нього уваги і продовжував читати сповідь відьмака Бренана аб Ґрифида, сина простих селян, які з любові до своєї дитини повстали проти жорстоких та безглуздих лахлінських законів.
Він не знав, як учинили б на їхньому місці його власні батьки. Принц Ґалвин аб Лаврайн загинув на полюванні ще до синового народження, а принцеса Бевін бан Ґалвин недовго сумувала за чоловіком і, коли Імарові минуло півтора року, вдруге вийшла заміж. За це король Лаврайн аб Мірхер вислав невістку на півострів Пенмор, до Повиса, найпівнічнішого міста Лахліну, де вона щасливо прожила вісімнадцять років і померла в оточенні шістьох дітей, народжених від другого шлюбу. Імар ніколи не бачив своїх зведених братів та сестер і, навіть ставши королем, не запросив їх до двору. Він почував глибоку неприязнь до них за те, що їм дісталася вся материнська любов та турбота, хоча розумів, що вони в цьому не винні, так само, як не завинила й матір, у якої суворий свекор відібрав сина-первістка…