Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 94

Імар, король.

Закінчивши, він не відмовив собі в задоволенні прочитати резолюцію вголос, після чого вкрадливо, з удаваною лагідністю запитав:

— Маєте якісь зауваження, лорде Айваре?

— Ні, государю, — пересиливши себе, відповів верховний поборник. Він мав час усвідомити, що сам загнав себе в пастку, і тепер мусив скоритися обставинам.

— Це добре, — задоволено кивнув Імар. — Мені було б прикро, якби ви намагалися заперечувати. Перешкоджання королівському правосуддю — надзвичайно тяжкий злочин, і надто ж нелоґічно це виглядало б після того, як ви самі передали дівчат до моїх рук. Невдовзі я надішлю до Палацу Святої Віри людей, які заберуть їх і подбають про те, щоб вони чимшвидше залишили нашу благословенну землю. Сподіваюся, з боку ваших підлеглих не виникне жодних заперечень, а дівчата будуть цілими й неушкодженими… Я дуже на це сподіваюся, бо нехтування королівською волею — також тяжкий злочин, за який карають на смерть.

— Я розумію, ваша величносте, — хрипко мовив Айвар аб Фердох.

Його обличчя, яке ще хвилину тому було густо-червоним від обурення, тепер стало сірувато-блідим. Проте Імар не обманювався — це не від страху, а від гніву. Поборники аж навісніли, коли їм хтось суперечив, навіть король. І особливо король — бо лише він один мав змогу на рівних протистояти їм. За чотирнадцять з гаком сторіч, що минули від часу заснування Конґреґації, було чимало конфліктів між королівською владою та поборниками. Здебільшого вони обмежувалися затяжною підкилимною боротьбою, але іноді набували гострих форм і завершувались або передчасною смертю короля, або тим, що він підминав під себе Конґреґацію, встановивши контроль над Поборчою Радою і всадовивши в крісло верховного поборника слухняну маріонетку. Однак це вдавалося лише королям, що мали підтримку більшості рядових поборників, а отже, були ревними фанатиками — чи просто вдавали із себе таких. Імарові вже пізно було прикидатися аполоґетом Святої Віри, за ним міцно закріпилася репутація вільнодумця, якої він не позбудеться до кінця свого життя. Можливо, недовгого…

Імар знову калатнув у дзвоник. Коли на виклик з’явився секретар, він передав йому клопотання про помилування з наказом негайно підготувати всі належні документи і заодно з’ясувати, які кередіґонські кораблі зараз стоять у ханґованському порту, а також звелів розшукати лейтенанта аб Ґвиртира. Тим часом Айвар аб Фердох, збагнувши, що аудієнцію завершено, покликав свого помічника, який забрав решту підписаних королем паперів та папку з листом відьмака. Попрощавшись, верховний поборник рушив до виходу, але біля дверей затримався і сказав:

— Ви припускаєтеся великої помилки, государю.

— Це мені вирішувати, лорде Айваре, — відрізав король. — Тільки мені…

Залишившись наодинці, Імар щільніше закутався в мантію. Його морозило — проте не від холоду, до якого він звик, а від думок про безнадійність становища, в якому опинився, кинувши виклик поборникам. Фактично, він оголосив їм війну, хоча й не мав засобів для її ведення. У нього не було надійних та відданих прибічників, були лише ситуативні союзники — королівські урядовці та представники вищої знаті, що прагнули обмежити вплив Конґреґації на державні справи. Але ні ті, ні інші не були зацікавлені у зміні системи, яка дозволяла їм тримати в покорі простий люд і дрібну шляхту. Також була армія, яка традиційно вважалася головною опорою королівської влади. Імар був певен, що більшість офіцерів зберігатимуть йому вірність, навіть не погоджуючись із його поглядами, проте він розумів, що це однаково нічого не дасть. Солдати та старшини радше зчинять заколот і переб’ють своїх командирів, ніж виступлять проти поборників — святих людей, що вберігають Лахлін від Китрайла…

„Може, мені просто все остогиділо?“ — припустив Імар. — „І я, сам того не усвідомлюючи, вирішив послати до біса своє жалюгідне життя, але наостанок гучно грюкнути дверима, якнайдужче допекти поборникам, завдати їм якнайбільшої шкоди. Нехай наступні покоління пам’ятають короля, який повстав проти цих нелюдів у багряних рясах. І не через те, що не поділив з ними владу, як його попередники, а тому, що вважав їх великим лихом для країни. Можливо, мій приклад надихатиме людей, коли вони — а це неодмінно станеться, — врешті прозріють, зженуть усіх поборників до однієї ями і спалять їх там, як ті впродовж багатьох сторіч спалювали своїх безпомічних жертв…“

А щоб зробити перший крок на цьому шляху, належало подбати про відьмачих кузин. Імарові потрібна була людина, яка не змовиться з поборниками і не поведеться на їхні погрози, а забере з Палацу Святої Віри дівчат і відвезе їх з Лахліну. Він мав на оці таку людину, тому й наказав розшукати лейтенанта аб Ґвиртира, який прибув на його виклик менш ніж за десять хвилин.

Двадцятип’ятирічний Фергас аб Ґвиртир донедавна служив у невеликому ґарнізоні на східному узбережжі, і там мало не втрапив у серйозну халепу. Торік у містечку, де дислокувалася їхня рота, поборники викрили молоду чаклунку на ім’я Мірне вер Вахавін. Це був той рідкісний випадок, коли вони нічого не вигадали, дівчина справді мала чаклунський хист, ще й непогано розвинений самостійними тренуваннями. При спробі її затримання вона вбила двох нападників, трьох важко поранила і загинула сама, отож розлюченим поборникам довелося вдовольнитись арештом стареньких дідуся й бабусі, з якими мешкала Мірне, та кількох її найближчих друзів. На допиті вони засвідчили, що дівчина збиралася поїхати з містечка, проте сама ще не визначилася куди, називала то Ханґован, то Таркаррай, то Фланлін — усі були розташовані на західному узбережжі й мали великі порти. Крім того, бабця з дідом повідомили, що їхня внучка потай зустрічалася з якимсь військовим. Обоє були підсліпуваті, та й бачили того військового лише здаля, в ранкових або вечірніх сутінках, тому не змогли ні впізнати його, ні бодай описати.