Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Страница 111

111

Насправді ж Енгас аб Брайт не вживав ні краплини хмільного. Так само й цього вечора йому подавали лише вишневий сік, який охоче пили і Ейрін з Фіннелою, що сиділи праворуч короля. А по ліву руку від себе він усадовив Бренана та Ґвен, які, безперечно, були головними гостями і привертали до себе найпильнішу увагу. Ейрін чекала, що король ставитиме Бренанові гострі запитання, намагатиметься загнати його на слизьке, однак їхня розмова проходила доброзичливо і не торкалася надто дражливих тем. Енгас аб Брайт просто хотів скласти своє власне враження про молодого хлопця, якого відьми замірялися зробити наступним королем Катерлаху.

— А з вашої вимови, — зауважив він, коли вечеря була в самому розпалі, і присутні вже перестали ловити кожне їхнє слово, — я б ніколи не подумав, що ви з Лахліну. У вас швидше північно-західний акцент, івидонсько-мінеганський.

— Я просто намагаюся говорити, як відьми, — пояснив Бренан із властивою йому безхитрісною прямотою. — Раніше вдавав із себе кередіґонця, це було легко. Тепер прикидаюся мінеганцем, що набагато складніше.

— А проте, непогано виходить. Та й з ваших манер я б не здогадався, що ви зросли в тій варварській країні. До рівня Тір Мінегану вони поки не дотягують, але для півночі Алпайну цілком годяться. Так і уявляю невеличкий замок десь посеред тамтешніх гір і вас у картатому пледі, неодмінно з мечем на боці. Алпайнські горяни не розлучаються зі зброєю навіть уві сні; це суворі люди, хоробрі та вправні вояки. Коннахтці, лойгірці й рівнинні алпайнці часто кепкують з них, а от у мене вони викликають велику повагу. В давні часи був період, коли Катерлахська Імперія захопила весь Лойгір і зазіхала на північ Коннахту та південь Алпайну. Проте алпайнська армія, кістяк якої складали гірські полки, дощенту розбила наше військо і гнало його аж до Блакліаха. Відтоді почався занепад Імперії… Утім, я нітрохи не шкодую про її загибель. Катерлах контролював завелику територію, щоб нормально розвиватися. Держава, яка тримається докупи лише силою зброї, неефективна й недовговічна. А ви як гадаєте?

— Я згоден з вашою світлістю, — відповів Бренан; у Катерласі не було заведено називати короля „вашою величністю“. — Людей має об’єднувати щось більше, ніж просто примус.

— І що саме? Які спільні риси роблять мешканців Фиршама та Мерхира катерлахцями і водночас відрізняють їх від довранців, що є підданими торфайнської корони? Нічого ви не знайдете. За великим рахунком, усі кордони на Абраді є умовністю, а насправді реальна лише відстань — що далі, то помітніші відмінності. От у Старому Світі, як засвідчують найдавніші літописи, було чимало різних народів. Різних не в нашому розумінні, а в набагато глибшому — вони розмовляли геть несхожими мовами, мали інакші звичаї, їм були притаманні якісь зовнішні особливості. Ми ж усі є нащадками шінанців, які в часи Мор Деораху заселили Абрад, звільнивши його від нечисті. Певна річ, за ці сімнадцять століть ми також стали різними, особливо відчутна відмінність між північанами та південцями, між мешканцями материка та острів’янами. Проте, взявши навмання будь-яку окрему країну, легко побачити, що вона зліплена штучно і з таким самим успіхом її можна розділити на дві, на три, на чотири країни, або взагалі стерти з карти, віддавши всю територію сусідам. Як мені відомо, лорде Бренане, ви півтора року подорожували Північним Абрадом. Чи збігаються ваші спостереження з моїми словами?

— І так, і ні, государю. Це залежить від конкретної країни. Скажімо, мешканці південних ґрафств Кередіґону були б тільки раді стати ґвидонедцями, бо в Ґвидонеді значно менші податки. А на північних околицях Ґулад Хамрайґу ситуація зовсім інша. Той самий Ґвидонед здавна зазіхає на цю територію, але місцеве населення нітрохи не хоче йти під руку ґвидонедського короля. На сході Тір Алминаху багато розмов про те, що годі вже коритися Дин Гаїлу, настав час відродити Королівство Шелтайн. Зате на півночі сусіднього Ан Валіну згадують Шелтайн лише як частину історії і не прагнуть його повернення. Та загалом, простим людям більше важить їхня належність до місцевої громади — міста або села, де вони мешкають, ніж до того чи іншого королівства.

— У тім-то й річ, — кивнув Енгас аб Брайт. — Люди можуть любити свою родину, свій дім, місцевість, де живуть, але любити цілу країну — це понад їхнє розуміння. Пересічному ридихенцеві ніяк не поясниш, чому Дінас Талбот, розташований за п’ятсот миль на північ, має бути ближчим йому, ніж Ейхал, до якого менше сотні миль. По той бік торфайнського кордону живуть такі ж прості люди, і розмовляють вони так само, як на півдні Катерлаху; а от на півночі вже інша говірка. Кожен король мусить усвідомлювати, що лише невелика частина його підданих сприймає всю країну як самодостатню цінність. Це передовсім шляхта, духовенство й вище міщанство. Також він може спиратися на столичних мешканців, які через особливість свого становища почувають певну причетність до загальнодержавних справ. А народові з провінцій однаково, хто ним править і звідки; головне, щоб не заважав жити та працювати. Якщо королівська влада забезпечить людям мир, спокій та добробут, вони будуть лояльні до неї, справно платитимуть податки й надсилатимуть синів до війська. А як ні — стануть поглядати в бік сусідів або згадають, що колись їхні пращури жили в окремому королівстві.

— Перепрошую, ваша світлосте, — озвалася Ейрін, — та, здається, ви надто катеґоричні. Я зустрічала чимало простих людей, селян і городян, які щиро люблять свою країну.

111